Літній сезон у Галицькому підрозділі Вірного Козацтва розпочався в середині червня з походу хребтом Полонина Боржава та відрізком Верховинського Вододільного хребта у південній частині Стрийсько-Санської верховини. Козаки пройшли місцями, де історія не раз зводила у смертельному поєдинку найвеличніші імперії свого часу. Перевал Бескид і гора Явірник є свідками запеклих боїв I-ї Світової Війни між арміями Австро-Угорської, Німецької та Російської імперій у грудні 1914 – січні 1915 р.р.

Підрозділи 8-ї армії генерала Брусилова О.О. боронили позиції, зайняті під час Галицької операції восени 1914 р. Обидві сторони були сильно виснажені протягом перших місяців війни, свіжих резервів не залишилось, відповідно не було й можливості проводити масштабних наступальних дій в умовах засніжених карпатських перевалів та сильних морозів. Проте, бої таки велися, з останніх сил, перемагаючи втому і важкі природні умови. При цьому матеріально-технічне забезпечення австрійців було на значно вищому рівні, ніж у нас. Варто лише згадати, що слов’яни не мали у достатній кількості навіть зимового обмундирування, не кажучи вже про постійний „снарядний” і „патронний” голод та відсутність важкої артилерії. Генерал Брусилов дає високу оцінку діям 8-го корпусу своєї армії у мемуарах: „Нужно помнить, что эти войска в горах зимой, по горло в снегу, при сильных морозах, ожесточенно дрались беспрерывно день за днем, да еще при условии, что приходилось беречь всемерно и ружейные патроны и, в особенности, артиллерийские снаряды. Отбиваться приходилось штыками, контратаки производились почти исключительно по ночам, без артиллерийской подготовки и с наименьшею затратою ружейных патронов, дабы возможно более беречь наши огнестрельные припасы... Объезжая войска на горных позициях, я преклонялся перед этими героями, которые стойко переносили ужасающую тяжесть горной зимней войны при недостаточном вооружении, имея против себя втрое сильнейшего противника”. Оновлення особового складу 8-ї армії також не відбувалось, в той час, як німці на допомогу своїм австрійським союзникам перекинули з інших фронтів на Карпатський 3 дивізії, в тому числі – підрозділи важкої артилерії. Це зміщення фокусу активності супротивника на Карпатський фронт відіграло вирішальну роль у найбільшому та останньому у 1915 році тріумфі російського Південно-Західного фронту – здобутті одної з найбільш могутніх фортець того часу – Перемишля. Але якою кривавою ціною був досягнутий цей тріумф... Результатом зимових боїв у Карпатах був незначний відхід слов’янської раті з раніше зайнятих позицій, але, в основному, Карпатський фронт був збережений; до кінця весни Галичина залишась в наших руках. І це при тому, що наші, виснажені за пів року безперервних боїв, війська „голими руками” у нелюдських умовах боролися проти свіжих сил противника, оснащеного найбільш сучасним озброєнням. Це стало можливим лише завдяки героїзму рядових бійців, офіцерів і талановитому командуванню. В цьому плані варто зазначити, що у складі 8-ї армії геніального полководця Брусилова О.О. бойове гартування проходили офіцери, які в майбутньому стали визначними фігурами Білої гвардії, та, зокрема, Білого козацтва: генерал-квартирмейстр штабу армії Денікін А.І., командир 12-ї кавалерійської дивізії генерал Каледін О.М., командир 48-ї піхотної дивізії генерал Корнілов Л.Г., командир 2-ї зведеної козацької дивізії генерал Павлов А.А.

Проте, зимовим боям 1914-1915 р.р. не судилося стати останніми в історії цих гірських хребтів. В кінці вересня – на початку жовтня 1944 року 351 стрілецька, 2 гвардійська повітряно-десантна дивізія та 15 штурмова інженерно-саперна бригада 1-ї гвардійської армії генерала Гречко А.А. гнали ворогів нашої батьківщини через ці ж перевали на південний захід, в Угорську долину. Тут, на відрізках Боржавського та Верховинського Вододільного хребтів, що прилягають до автомобільної дороги Воловець-Нижні Ворота-Свалява, фашистами був зведений сильний укріплений район (на висотах в середньому від 1000 до 1500 м.н.р.). І цього разу слов’янам було важко, але сил, слава Богу, вистачило.

На ночівлю ми розмістилися на австрійській артилерійській позиції часів I-ї Світової Війни на схилі гори Плай (військові інженерні споруди минулого служать сучасним туристам, як ідеальні місця для розбиття палаток на крутих гірських схилах). Є час оглянути комплекс інженерних укріплень артилерійського дивізіону: три площадки для гірських гармат, з’єднані траншеями, та кілька кулеметних гнізд вогневого прикриття по обидва боки основних позицій, дещо нижче по схилу. В черговий раз захоплюємось мистецтвом австрійців в інженерній підготовці позицій та з сумом перечитуємо спогади генерала Брусилова щодо її стану у російській армії початку ХХ століття: „Нужно признать, что ни начальники, ни сами войска терпеть не могли укрепляться и в лучшем случае ограничивались ровиками для стрелков. Зимой в Карпатах я приказывал основательно окапываться, имея не менее трех линий окопов с многочисленными ходами сообщения. В ответ я постоянно получал донесения о невозможности выполнения этого требования. После же настоятельных моих приказаний было донесено, что они выполняются; но когда после данного мною времени для осуществления укрепления позиций я стал объезжать корпуса, чтоб осмотреть выполненные работы, то оказалось, что, в сущности, почти ничего не сделано, а то немногое, что было выполнено, было настолько основательно занесено снегом, что трудно было даже решить, где рылись окопы”. Сонце все ближче підпливає до горизонту і починається найприємніша пора в Карпатах – тихий літній вечір. Легкий вітерець колише трав’яний килим альпійських луків на Боржавському хребті, вівчарі гонять отару овець по полонині, і нічого вже не нагадує нам про бої столітньої і півсотлітньої давності... Майже нічого – порослі чорницею бруствери над залишками траншей і бліндажів все ще дивляться зі схилів Боржавських гір на безкраї простори Стрийсько-Санської верховини і початок Горган. Усі навколишні гірські хребти здаються з цих висот невеликими пагорбами, захоплююча панорама відкривається на усі долини і відроги Великого вододілу і стає зрозумілим, наскільки важливими були ці висоти для наших споконвічних ворогів, і наскільки важко було їх в котрий раз повертати нам...

Зі схилів красуні-Боржави ми переносимось на північний схід – у Центральні Горгани, де в кінці червня козаки допомагали своїм побратимам з Федерації Скаутів „Галицька Русь” організовувати змагання по спортивному туризму „Горгани 2008”. Організація спортивних заходів такого роду – справа досить клопітка і потребує великих фізичних та моральних зусиль, особливо, якщо мова йде про підлітків 13-15 років, ще й у літній час, коли усі думки – про відпочинок. Проте, юнаки-скаути виявились достатньо свідомими та відповідально поставилися до виконання своїх обов’язків – матеріально-технічного забезпечення наметового містечка, в якому зупинилися учасники та гості змагань з усієї України. Особливістю туристичних змагань є значний проміжок часу між стартом і фінішем команд – від доби до кількох тижнів (в залежності від виду туризму та довжини і складності маршруту). Тому суботнього ранку 28 червня, після старту змагань, юні скаути, що здали наряд по табору, були запрошені нами для участі у сходженні на г.Висока (1803 м.) – одну з найвищих вершин Центральних Горган. Гірська система Горгани характеризується складним (швидше кавказьким, ніж звичним карпатським) гірським рельєфом. В свій час ці хребти були скелястими, але процеси вивітрювання протягом десятків і сотень тисяч років цілковито зруйнували ці скелі, зробивши з них гігантські кам’яні розсипи на вершинах та, подекуди, на схилах гір. Камені цих розсипів вкриті жовтувато-зеленими лишайниками, тому вершини гір в хорошу погоду набувають красивого смарагдового кольору. Такі камені бойки називають „горган”, що й дало ім’я усій гірській країні.

Сходження відбувалось по одному з правих відрогів хребта Матагів по тракторній дорозі. В певний момент дорога завершилась у місці стихійної вирубки, далі ми йшли по азимуту, поки не дісталися ребра хребта. Підйом вгору без стежки в Карпатах – справа не з легких, проте скаути виявили моральну стійкість та фізичну витривалість – ніхто не скаржився і не просив про поверення в табір, хоча для багатьох це було перше в житті сходження (такі прохання часто можна почути від звичайних туристів-„першоразників”). Чітко по хребту пролягає хороша маркована стежка до вершини г.Висока та далі по горганським хребтам в сторону Закарпаття. Нею ми успішно завершили сходження та повернулися назад спуском в с.Осмолода і вже звідти – лісовою дорогою до наметового містечка.

Чергова зустріч з юними скаутами відбулась через місяць. На початку серпня Галицький підрозділ Вірного козацтва організував для учасників літнього скаутського табору військово-патріотичну гру, маршрут та сценарій якої були тісно пов’язані з подіями І-ї та ІІ-ї Світових Воєн. Крім відпочинку, учасники літнього табору активно долучилися до робіт по спорудженню меморіалу воїнам, що загинули в Карпатах під час І Світової Війни. Оскільки обсяг матеріалу стосовно цього заходу робить недоцільним розміщення його в рамках даного звіту, докладна розповідь про це винесена в окрему статтю і буде розміщена незабаром.

З карпатським літом галицькі козаки прощалися в кінці серпня у Західних Горганах. Центральні та Західні Горгани приваблюють туристів не лише природньою красою ландшафтів, а й відносною «незайманістю» тутешньої природи, обумовленою нерозвиненою інфраструктурою. Тут можна зустріти оленя, косулю, вовка, лисицю та багатьох інших представників дикої гірсько-лісової фауни, а одного разу автор даної статті бачив тут «хазяїна лісу» - ведмедя.

Горгани зустріли козаків привітно, хорошою сонячною погодою, завдяки якій за перший ходовий день (по факту – пів дня) ми вийшли на перешийок-полонину між хребтом Аршиця і хребтом гори Яйко-Ілемське, сходження на яку і було цілюю даного походу. Під кінець дня повітря насичилось водою і почало сильно парити – вірний знак сильного дощу. І дійсно, ще не встигли ми до кінця насолодитися вечірньо-нічним вогнищем, як вдарили перші розряди блискавки і нам довелося якнайшвидше ховатися в наметах. Всю ніч Перун розливав над Карпатами моря води та метав снопи блискавок. Взагалі, карпатський дощ – це тема для окремої розмови і тому, хто жодного разу не відчув його на собі, важко зрозуміти, про що йдеться. Навіть люди з дуже сильним характером, загартовані у бою, помічають цю особливість Карпат. Так, командир Сумського партизанського з’єднання Ковпак С.А. зазначав у своїх мемуарах, що, попри значний досвід партизанської війни у Брянських лісах, на Поліссі та Слобожанщині, він був вражений потужністю та протяжністю горганських дощів під час Карпатського рейду 1943 року.

Наступного ранку дощ припинився, але гори затягнуло низькими хмарами, які лише деколи проривалися вітром. В таких умовах і пройшло сходження на г.Яйко-Ілемське (1679 м.). Лише над вечір, помітно втративши висоту, ми вийшли з хмари і залишили позаду одягнуту в таку своєрідну „шапку” вершину. Наступного ранку після виходу з місця ночівлі ми оглянули відрізок старої, проте досить непогано збереженої і функціонуючої, німецької вузькоколійки в районі колишньої станції Міндунок Бескидський. Галицькі землі були найменш економічно розвинутими у складі Австро-Угорської імперії ХІХ – початку ХХ ст., тому австрійські монархи заохочували „технічну” колонізацію цих земель. На цю роль не раз зголошувалися їх сусіди – німці. Таким чином, на початку ХХ ст. в Карпатах було досить багато німецьких колоній лісорубів та доволі розвинута мережа вузькоколійок, які були збудовані для транспортування лісу від вирубок до деревообробних та лісохімічних підприємств. На більшій частині території мережа вузькоколійок після 60-х років ХХ ст. не підтримувалась і була розмита повенями, але на окремі фрагменти полотна ми постійно натикаємося в туристичних походах. Попрощавшись зі старим дизелем ми вийшли на лісову дорогу і через три години бадьорого походного маршу вийшли до цивілізації в с.Мислівка Івано-Франківської області.

Оскільки літній сезон ми вирішили розтягнути до жовтня, а карпатські вершини в цей час вже одягають білі снігові шапки, останній похід цього сезону ми перенесли в Кримські гори. І не пошкодували, хоча і без сюрпризів не обійшлося. Часу у нас було не багато – два повних ходових дня, тому і маршрут був обраний не надто довгий: смт.Нікіта – Нікітська яйла – Ялтинська яйла – г.Ай-Петрі – Місхор.

В Нікіту ми прибули о 9 годині вечора, проте атмосфера південного берегу Криму була для нас, звикших до львівської осінньої мряки, настільки новою і приємно вражаючою, що альтернативи практично не було – підйом почали відразу, не зважаючи на пізню годину. Того вечора ми піднялися до межі лісу і вирішили зупинитися на ночівлю, хоча йти було досить легко. Кримський гірський ліс дуже сильно відрізняється від карпатського – „партизанського” – в якому навіть вдень не завжди легко орієнтуватися. Тут вночі, у світлі місячного сяйва, ми спокійно йшли, майже не користуючись картою і компасом (можливо, це суб’єктивні враження автора, який звик до непрохідних карпатських нетрів, тому ні в якому разі не сприймайте це, як рекомендацію ходити в горах вночі і без засобів навігації). Теплий південний вітер лагідно обдував нас, а ми в захопленні дивилися на нічне море, звідки цей вітер до нас прилетів. Наступного ранку ми завершили підйом на Нікітську яйлу. Ідучи по яйлі ми не переставали дивуватися, наскільки гори можуть бути різними, адже те, що ми бачили тут, кардинально відрізняється від ситуації в Карпатах. Проте одну спільну рису ми таки знайшли, і були дуже приємно здивовані, оскільки не очікували такого від „цивілізованих” кримських гір – це були гірські олені. За досить короткий час ми зустріли два стада, кожного разу кам’яніючи на місці, настільки заворожує краса дикої природи. Нікітську яйлу пройшли досить швидко, не більше 2 годин, але на Нікітському перевалі погода різко погіршилась – здійнявся сильний вітер, і з північного заходу, звідки ми ще вчора прилетіли, на нас стіною посунули холодні і мокрі хмари (це був своєрідний привіт зі Львова). Поки переходили на Ялтинську яйлу, почав лити дощ, до якого, приблизно на пів-дороги до Ай-Петрі, додався вітер і сніг, температура впала градусів на десять (до 6-7?С). Ми ж очікували від кримських гір більш теплого прийому. По дорозі зустріли жителів села Щасливе, які вибралися на яйлу збирати гриби, але зараз з поспіхом тікали додому. За дві з половиною години ходу під дощем і штормовим вітром ми наскрізь промокли і вирішили ставити табір. Дощ з поривами вітру продовжувався до пізнього вечора, після чого вітер спав, хмари розійшлися і під нами, як на долоні, зайнялася гірляндою нічних вогників Ялта. Як виявилось, ми поставили палатку за 10 м до південного краю яйли, що підтверджує правильність прийнятого рішення, оскільки похід в горах такого специфічного рельєфу в умовах поганої видимості може закінчитися трагічно. Спати ми лягли з впевненістю у хорошій погоді та повному захоплюючих панорам завтрашньому ходовому дню. Але зранку яйла вкрилася густою шапкою хмар, і, хоча дощу і штормового вітру вже не було, похід в таких умовах не приносить багато втіхи. Години через три після виходу з місця ночівлі ми вже були на вершині Ай-Петрі. Незважаючи на несприятливі погодні умови, ми дісталися до кінцевої точки маршруту набагато раніше, ніж планували, проте продовжувати нитку маршруту змісту не було – судячи по всьому хмари серйозно зачепилися за гірські вершини і не захочуть злазити з них ще довго.

Внизу, на морському узбережжі, було тепло і сонячно, холодні хмари залишились в горах, а козаки вирішили насолодитися морем і лагідним вечірнім сонцем. Наступного дня, покидаючи Велику Ялту, ми попрощалися з хмарами, які все ще закривали майже весь пройдений нами маршрут...

Attaman